Історія іншонаціональних підрозділів УПА: сучасний стан наукового вивчення

Зі здобуттям нашою країною незалежності можливість досліджувати різноманітні аспекти національно-визвольного руху отримали і вітчизняні історики, що викликало значне збільшення обсягу наукової та науково-популярної літератури цієї тематики.

З’явилися науково-дослідні установи, що спеціалізуються на подібній проблематиці, нові цікаві видання та інші ознаки пожвавлення наукового життя, що обіцяє у недалекому майбутньому дати добрі плоди. Однак не всі чинники українського визвольного руху отримали достатню увагу істориків. Таке надзвичайно цікаве явище, як існування у межах організаційної структури Української Повстанської Армії підрозділів, сформованих з представників інших народів (не українців), не дістало, на нашу думку, адекватного висвітлення в науковій літературі.

Не претендуючи на виключну повноту історіографічного аналізу (оскільки значний масив літератури відсутній у фондах місцевих бібліотек, а відтак не було можливості з багатьма працями ознайомитись особисто), спробуємо охарактеризувати сучасний стан наукового вивчення вищевказаного явища. Теоретично, винесена у заголовок військово-історична проблема відноситься до ділянки історії збройних сил (історії війська), а тому повинна включати в себе дослідження виникнення конкретних військових формувань, їх організацію (та її зміни), особливості їх бойового застосування [1]. А чи завжди дослідники намагаються з відповідною повнотою розкрити ці питання – сподіваємось з’ясувати.

Загалом, сучасна бібліографія історії іншонаціональних підрозділів УПА не вражає своїм обсягом. Серед всього лише близько сотні робіт, в яких є згадки про наш об’єкт, тільки доповідь В. Сергійчука була присвячена спеціально питанню національних формувань, але на жаль, тексту самої доповіді нам знайти так і не вдалося, тому знаємо про неї лише з повідомлення про наукову конференцію [2]. У цьому повідомленні не проаналізовано зміст доповіді чи її головні висновки, проте знайомство з деякими працями В. Сергійчука дозволяє зробити припущення, що в основі доповіді – оприлюднення нових документів.

Значну увагу історії іншонаціональних формувань приділяв у своїх працях Ю. Киричук. Автор акцентував, що перший національний курінь в УПА створили узбеки у 1943 р., майже одночасно з ним виникли курінь грузинів та сотня кубанців на Рівненщині, а на Волині (у складі ВО “Турів”) – азербайджанський курінь [3]. У 1944 році в складі Української Повстанчої Армії діяло вже 15 національних підрозділів. У монографії “Український національний рух 40 – 50-х років ХХ століття: ідеологія та практика” Ю. Киричук більш докладно зупиняється на аналізі бойових дій за участі іншонаціональних відділів, долі одного з їх організаторів майора Яструба – Д. Карпенка [4]. На жаль, автор мало уваги приділив питанням структури та чисельності згаданих підрозділів, персоналіям їх командирів, що робить військово-історичний аспект монографії незавершеним. Таку думку висловив і рецензент названої монографії Ґ. Мотика [5].

У працях Ю. Киричука деякі погляди дисонують з результатами досліджень інших авторів. Так, П. Мірчук у книзі “Українська Повстанська Армія 1942 – 1952 ” стверджує, що 15 іншонаціональних куренів в УПА існували вже на осінь 1943 р. [6]. Проблема в тому, що наведені і в Ю. Киричука, і в П. Мірчука, як і в інших авторів, дані є практично бездоказовими, ґрунтованими здебільшого на мемуарних джерелах, що не додає їм достовірності.

П. Мірчук наводив також відомості, які проігнорував Ю. Киричук, а саме – про наявність калмицького відділу УПА серед інших. Натомість Ю. Киричук менш тенденційно підійшов до питання про функціонування російських підрозділів серед українських націоналістів, оцінив їх внесок у справу УПА як значний, заразом відзначивши, що росіяни найбільше конфліктували з представниками інших народів, через що російські відділи довелось розформувати [7].

З позицій спадковості ідейних засад від ОУН (б), УПА та УГВР до Антибільшовицького Блоку Народів (АБН) розглядав діяльність іншонаціональних підрозділів серед українських повстанців відомий у діаспорі публіцист та громадський діяч Р. Рахманний (Р. Олійник). Як діяльний член революційної ОУН він зосереджує увагу своїх читачів на головній ролі цієї організації у появі військових формувань з неукраїнців [8]. Причому (цілком імовірно, що з пропагандистською метою) існування численних іншонаціональних відділів, як доконаний факт, автор датує вже літом 1943 року [9].

Останнім часом деякі дослідники висувають думку про більш ранні витоки ідеї залучення представників інших народів до боротьби проти більшовизму. Серед останніх робіт, де ми зустріли подібну думку, слід назвати доповідь С. Бутко на конференції “Українська Повстанська Армія – феномен національної історії”, де доповідач стверджує, що одним з перших ідеологів українського націоналізму, хто проголосив (у 1940 році) потребу тісно залучити росіян до справи здобуття державності, був І. Мітринга [10]. На жаль, віднайдення свідчень проголошення таких ідей не привело доповідача до якихось певних висновків, які дозволили б йому сказати нове слово в даному питанні. Доповідь побудована цілком за загальноприйнятою схемою, де подано витоки і теоретичні основи явища, після чого йде констатація фактів та імітація висновків, які насправді відсутні. Хоча доповідь за назвою є багатообіцяючою, у результаті доповідач не досяг поставленої мети – схарактеризувати частку російського фактору серед інших чинників, що впливали на формування політики ОУН і УГВР і оцінити його значення для цих організацій.

Однією з головних ознак дотеперішнього панування радянських стереотипів стосовно УПА є широко побутуюча думка, що армія формувалась з поліцаїв та військовослужбовців національних відділів вермахту та СС. Таку позицію ще раз озвучив у своїй доповіді В. Шевченко, стверджуючи, що одним з найцікавіших етапів зростання УПА стало приєднання до спільної боротьби вояків з національних формувань німецької армії, зокрема татар [11]. З цього приводу маємо відзначити, що допоміжна поліція, легіони “Роланд” та “Нахтіґаль”, тощо, були серйозними джерелами поповнення Армії, але не головними і не переважаючими. Вивчення архівних документів дозволяє спростувати ці поширені погляди. Так, І. Патриляк дослідив еведенційні картки вояків ВО “Богун” УПА – “Північ”, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (1445 карток), що дає доволі вірогідну модель особового складу військової округи. Аналіз даних статистичних джерел показує, що з облікованих 1445 бійців УПА 609 осіб (42,14%) раніше проходили військову службу, а 836 осіб (57,86%) вперше познайомились з військовою справою в повстанських формуваннях [12]. Відсоток досвідчених військовослужбовців був набагато вищим серед немісцевих повстанців порівняно з вихідцями із західних областей – 79,48% проти 31,86% відповідно. Це по-перше. По-друге, серед всіх облікованих повстанців, які мали військовий вишкіл до служби в УПА, найбільше колишніх вояків Війська Польського – 225 (15,57%), далі за чисельністю – колишні червоноармійці – 137 (9,48%), лише третю позицію займає німецька поліція – 122 особи (8,44%) до УПА служили поліцаями [13]. Щодо власне німецьких збройних сил, куди свого часу відносились батальйони “Нахтіґаль” та “Роланд”, то відсоток їх колишніх вояків серед повстанців дуже невисокий – всього 1,03% [14]. Таким чином, принаймі на прикладі Волині можна прослідкувати явну невідповідність міфу про “поліцайське” минуле бійців УПА з реально підтвердженою документами картиною. Звичайно, маючи на меті утвердження міфу, можна закинути авторові дослідження та його висновкам територіальну обмеженість, що підвищує відсоток похибки при підрахунках, а також те, що паралельно він не використав радянські та німецькі джерела для порівняння їх даних з даними джерел УПА. Всі ці зауваження справедливі і повинні бути враховані у подальших подібних спробах. Однак навіть на підставі цих відомостей, опублікованих І. Патриляком, можна стверджувати, що один зі стереотипів стосовно УПА є безпідставним.

Досить цікаві результати дають також підрахунки особового складу ВО “Богун” за їх національністю. У вищезазначеному дослідженні автор отримав наступні результати: з 1445 бійців 1420 (98,27%) обліковано українцями, 25 (1,73%) – іншої національності. Серед них: росіян – 12 (0,83%), узбеків – 5 (0,35%), білорусів – 4 (0,28%), донських козаків – 2 (0,14%), казахи, чехи – по 1 (по 0,07%) [15]. Приймаючи як вірогідні висновки дослідника, наведені у попередніх абзацах, маємо прийняти і ці дані теж. А з наведених підрахунків випливає, що цифри, які наводять деякі історики для означення кількості неукраїнців в УПА (а я зустрічав у літературі навіть число у 25%), м’яко кажучи, дещо завищені. Скоріш за все, з певними відмінностями в різних районах дій Армії, кількість бійців інших національностей не перевищувала 10% (і це, напевне, найсміливіші підрахунки).

Те, що кількість іншонаціональних повстанців не була надто великою, опосередковано показують і джерела про т. зв. Першу Конференцію поневолених народів Сходу Европи та підрадянської Азії. Конференція відбулася 21 – 22 листопада 1943 року на Рівненщині і зібрала 39 делегатів від 13 народів СРСР. Азербайджанців та грузинів представляли по 6 осіб (по 15,38% від загальної кількості делегатів), узбеків та українців – по 5 (по 12,82%), вірмен і татар – по 4 (по 10,25%), білорусів та осетин – по 2 (по 5,12%), башкирів, кабардинців, казахів, черкесів, чувашів – по 1 (по 2,56%) [16]. Таким чином, навіть визначна (за задумом) як у політичному, так і в пропагандистському плані подія стала рядовим, малопредставницьким заходом. Делегати, які повинні були репрезентувати національно-визвольний рух своїх народів, насправді виявились невідомими широкому загалу не лише СРСР, а навіть і своїх республік. Лише стараннями пропаганди ОУН ця подія залишила слід в історії, і то тому, що діячі-націоналісти в діаспорі вказували на Конференцію, як на один з підготовчих етапів утворення Антибільшовицького Блоку Народів, що можна прийняти лише з певною натяжкою. Але подібні погляди існують, і доки їх прибічники матимуть змогу аргументувати свої ідеї не істериками, а логікою (що стосується й будь-яких інших ідей) – на здоров’я. Важливо інше – не апологетизувати події чи постаті, а спробувати розібратись у їх позитивах і негативах, причинах і наслідках. Якихось помітних практичних наслідків Конференція не мала, що і дозволяє назвати її незначною подією.

Однією з важливих проблем, прямо пов’язаних з дослідженням історії іншонаціональних підрозділів УПА є тема діяльності в повстанських структурах чи спільно з ними представників націй, які не мали в Армії своїх підрозділів. Зокрема, іноді з’являються публікації про євреїв в УПА, участь чехів, словаків та болгар в українському русі опору. Так, працю про ставлення ОУН до євреїв нещодавно опублікував В. В’ятрович. У статті зокрема наведено документи ОУН щодо єврейського питання, подано деякі маловідомі факти українсько-єврейської співпраці [17]. Причому, автор не зациклився на періоді активної бойової діяльності українського підпілля, визначивши досить широкі хронологічні межі свого дослідження (1920 – 1950 рр.), що дозволило йому застосувати історико-генетичний метод і прослідкувати певні етапи в розвитку відношення українських націоналістів до євреїв.

Багато цікавих і раніше невідомих фактів з даного питання подають автори статті “Євреї у боротьбі за незалежну Україну” О. Гогун та О. Вовк [18]. На жаль, стаття не є науковим дослідженням, а публіцистичною працею, що завадило авторам досить широко розкрити тему, хоча в публікації подано значний масив джерельного матеріалу, зокрема мемуарного характеру.

Участь чеського населення Волині в акціях УПА та взаємовідносини ОУН з чехами, що проживали в Україні дослідив у своїй статті В. Ковальчук. Для проведення дослідження автор використав документи Центрального державного архіву громадських організацій і, зокрема, ввів до наукового обігу листівку “До чехів в Україні” [19]. В. Ковальчук наводить фрагменти повстанських звітів та публікацій в офіціозах УПА про чеську частку іншонаціональної участі в боротьбі націоналістів проти німецьких підрозділів. Один зі звітів, наприклад, подає нам інформацію про чехів Мілову, Зайчика та Засварбу, які разом з відділом повстанців брали участь у нападі на німців на початку грудня 1943 року у районі між Іванковом та Миротином [20].

Але ці, безперечно позитивні, спроби оцінок іноземної участі у збройній боротьбі УПА поки що є лише частиною етапу накопичення відомостей, позитивістського описового процесу, що передує роботі по створенню синтетичної цілісної картини участі неукраїнців у цій боротьбі.

Наразі навіть проблема структури та організації як окремих відділів Армії, так і УПА загалом, не може вважатися вирішеною на задовільному рівні, слабко досліджені зв’язки між організаційними одиницями повстанських об’єднань, застосування допоміжних служб та структур. Про ці аспекти діяльності УПА є деякі досить цікаві роботи, як доволі давні (середини ХХ ст.), так і більш нові. Зі старіших робіт дана проблематика певним чином освітлена у згадуваній вище роботі П. Мірчука, працях І. Бутковського [21], В. Косика [22]. Остання монографія – взагалі прикметне явище в історіографії питання. Крім досить ґрунтовного дослідження різних аспектів історії України під час Другої світової війни (у загальноевропейському контексті), автор опублікував значну кількість документів, переважно з німецьких архівів, які раніше були невідомими не лише українським, а й европейським фахівцям. Значну увагу отримали питання організації УПА в названих роботах Ю. Киричука.

Серед досліджень останнього часу слід відзначити роботи Р. Забілого, О. Іщука та Н. Ніколаєвої, В. Ковальчука, М. Романюка та інших, переважно молодих, авторів. Р. Забілий присвятив свою статтю дослідженню рейдів повстанських відділів, зокрема, за межами України. У своїй роботі він здійснив спробу класифікації рейдів УПА за їх значенням, а також дослідив принципи організації відділів УПА під час рейдів [23]. Діяльності молодіжних структур ОУН та їх зв’язкові з УПА присвячено статтю О. Іщука та Н. Ніколаєвої [24]. Крім інших аспектів діяльності націоналістичної молоді, авторами проаналізовано також і організаційні засади їх роботи, принципи конспірації. В. Ковальчук впритул наблизився до проблеми структурної побудови ОУН (б) та УПА у статті про висвітлення у джерелах діяльності організаційних референту. До свого дослідження автор залучив широке коло архівних джерел, що дозволило йому ґрунтовно дослідити заявлене питання [25]. Організація та діяльність окремого підрозділу УПА – сотні “Непоборні” – досліджується у статті М. Романюка [26]. Усі ці дослідження певним чином проливають світло і на проблему вивчення діяльності іншонаціональних підрозділів, хоч і опосередковано, бо присвячені дещо іншим питанням, але завдяки застосуванню історично-порівняльного методу дають інформацію і про національні формування. Певні результати дає і застосування кількісних методів у історичних та історіографічних дослідженнях [27].

Історія іншонаціональних підрозділів Української Повстанської Армії ще чекає на своїх дослідників, а ще більше потребує вона публікації документальних джерел, і чим більше їх буде оприлюднено, тим більше дослідників матимуть можливість звернутись до вивчення цієї важливої теми. Наразі загальнодоступною є лише невелика частка джерел, що не дозволяє широко розкрити тему і змушує істориків звертатись до вузької проблематики, відмовляючись від синтетичної праці.

На сучасному етапі знання про створення, організацію та діяльність національних формувань в УПА, як і загалом про Армію, перебувають у стані зміни парадигми і ми не можемо похвалитись значними здобутками в теоретико-методологічній сфері досліджень. Досить непевне враження викликає і фактологія. Як згадані вище роботи, так й інші праці, що не увійшли до нашого аналізу, не доходять до узгодженої думки з питання часу та обставин створення національних формувань (як загалом, так і кожного підрозділу конкретно), характеристик особового складу, персоналій командування. Лише припадковими звістками про бойове застосування іншонаціональних відділів у джерелах змушені задовольнятись дослідники, тому так само фрагментарно ця тема розкрита і в науковій літературі. А якщо запитати – що спонукало людей інших національностей стати до лав УПА, які цілі вони переслідували, в ім’я чого вони йшли до бою і гинули – чи зможемо відповісти хоч на одне? Очевидно, що ні.

Таким чином, робота над дослідженням історії Української Повстанської Армії (та її підрозділів) триває, і “білих плям” у ній ще безліч. Тема ця для нашого суспільства складна і конфліктна, і тим більше, проводити цю роботу треба. Можливо, певного результату дасть і увага теперішньої української влади до розв’язання цих проблем та ініціативи з цього приводу Президента України. Але навіть за відсутності будь-якої підтримки необхідно звертатись до цієї тематики, причому всебічно, не приховуючи темних сторінок, не створюючи нових ідолів. Треба планомірно, цілеспрямовано виконувати свою роботу історика, намагаючись досягти, по можливості, максимальної об’єктивності.

Примітки:

1. Дашкевич Я. “Історія українського війська” – проблематика, автори, видавці // Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). – Львів, 1992. – С. ІV.

2. Футала В.П. VІ Міжнародна наукова історико-краєзнавча конференція “Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 20–50-х рр. ХХ ст.” // УІЖ. – 2003. – N2. – С. 146.

3. Киричук Ю. Історія УПА. – Тернопіль, 1991. – С. 41.

4. Киричук Ю. Український національний рух 40–50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. – Львів, 2003. – C. 142.

5. Мотика Ґ. [Рец. на:] Ю. Киричук. Український національний рух 40–50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. Львів, 2003. 463 с. // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 340.

6. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942–1952. – Мюнхен, 1953. – С. 70.

7. Киричук Ю. Історія УПА. – С. 21.

8. Рахманний Р. Самостійна Україна на міждержавній орбіті: У 40-річчя Першого Конґресу АБН// Роздуми про Україну: Вибр. есеї та статті. – К., 1997. – С. 154.

9. Там само.

10. Бутко С. Російський фактор у політиці ОУН і УПА: осінь 1943 – 1944 роки // Українська Повстанська Армія – феномен національної історії: Мат-ли Всеукр. наук. конференції. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 38.

11. Шевченко В. УГВР і національні проблеми // Українська Головна Визвольна Рада: Мат-ли наук. конф., присв. 50-річчю створення УГВР. – К.,1994. – С. 73.

12. Патриляк І. “Еведенційні картки” УПА як статистичне джерело // Український визвольний рух. – Львів, 2006. – Зб. 6. – С. 128.

13. Там само. – С. 129.

14. Патриляк І. Вказ. праця. – С. 129.

15. Там само. – С. 118.

16. Кількість делегатів та їх представництво подано за: Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942–1952. – Мюнхен, 1953. – С. 70–71.; відсотки підраховано мною – В.Б.

17. В’ятрович В. Ставлення ОУН до євреїв (1920–1950 рр.) // Український визвольний рух. – Львів, 2006. – Зб. 7. – С. 155–207.

18. Гогун А.,Вовк А. Евреи в борьбе за независимую Украину // www.oun-upa.org.ua/ gogun/pub07.html.

19. Ковальчук В. Відносини між ОУН (б), УПА та чеським населенням Волині у роки Другої світової війни // Визвольний шлях. – 2007. – N 4. – С. 85.

20. Там само. – С. 88.

21. Бутковський І. Організаційна структура УПА // УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942–1950 рр. (Збірка документів). – Ч. 1. – Б. м. – С. 3–16.

22. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – 660 с.

23. Забілий Р. Підготовка та забезпечення маршів і постоїв рейдуючих відділів УПА // Український визвольний рух. – Львів, 2006. – Зб. 6. – С. 170–183.

24. Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН у повоєнні роки (1945–1948 рр.): деякі аспекти проблеми // Український визвольний рух. – Львів, 2006. – Зб. 7. – С. 232–242.

25. Ковальчук В. Організаційні референтури ОУН (б) і запілля УПА у світлі джерел (Волинь і Полісся, 1943–1944 рр.) // Український визвольний рух. – Львів, 2006. – Зб. 6. – С. 95–109.

26. Романюк М. Сотня УПА “Непоборні” // Український визвольний рух. – Львів, 2006. – Зб. 6. – С. 184–210.

27. Напр.: Патриляк І. “Еведенційні картки” УПА як статистичне джерело // Український визвольний рух. – Львів, 2006. – Зб. 6. – С. 110–147.

Автор: Володимир Бузейчук

Джерело: Українська правда