Історик чи шпигун?

Історія німців і німецьких колоній у Російській імперії та СРСР неодноразово ставала предметом вивчення істориків та етнологів – російських, радянських і, звичайно ж, німецьких. Значна кількість німецьких колоній перебувала на півдні України, і, природно, їхня історія привертала увагу дослідників.

Одним із німецьких вчених, які працювали над вивченням німецької колонізації півдня України та Бессарабії, був Георг Ляйббрандт, доктор філософії Лейпцизького університету та співробітник «Дойче Аусланд Інститут». Як свідчать документи Державного архіву Одеської області, Г. Ляйббрандт приїжджав до Одеси щонайменше двічі – у 1928 та 1929 роках. Німецький дослідник їздив місцями розселення німців у Причорномор’ї, працював в архівах Миколаєва, Одеси та Херсона. Подібну роботу було йому дозволено Центральним архівним управлінням у Москві, органами державної влади УРСР, у поїздках його супроводжували спеціально уповноважені для цієї мети співробітники обласного комітету партії та ГПУ. Звичайно, бачачи таку увагу до своєї персони та роботи, Ляйббрандту за всього бажання було б важко здійснювати будь-яку протиправну діяльність.

Під час роботи Ляйббрандта в Одеському історичному архіві йому допомагав науковець обласного архіву О.О. Рябінін-Скляревський. Олександр Олександрович вважався одним із найкращих архівних працівників в Одесі, досконало знав склад багатьох архівних фондів, а крім того, володів німецькою мовою. Припускаємо, що участь О. Рябініна-Скляревського в архівних пошуках німецького гостя полягала у консультуванні його у питаннях складу фондів архіву, можливо, перекладі німецькою деяких документів. Рябінін-Сляревський та Ляйббрандт попрацювали в Одеському архіві досить плідно, і після повернення до Німеччини останній за матеріалами своїх поїздок зробив кілька наукових доповідей на конгресах у Лейпцигу та Берліні. Серед іншої інформації наукового характеру, Ляйббрандт висловив високу оцінку досягнень радянської архівної системи, а також подяку всім співробітникам радянських архівів, які працювали з ним.

Через деякий час Ляйббрандт надіслав Рябініну-Скляревському журнали зі своїми опублікованими статтями та подячну листівку. Німецький історик просив одеського колегу рецензувати деякі його праці з історії німецьких колоній на Півдні та, по можливості, опублікувати ці рецензії у радянських друкованих виданнях. Олександр Олександрович, не маючи підстав для відмови, написав досить сприятливу рецензію на одну із книг Г. Ляйббрандта, пропагуючи таким чином наукові розробки останнього серед радянських вчених. У 1930 році рецензію було надруковано в журналі «Україна» – органі соціально-історичної секції Всеукраїнської Академії наук. Наскільки можна судити з архівних документів, на цьому співпраця радянського та німецького істориків і завершилася.

Проте інакше думали співробітники Одеського оперативного сектору ГПУ. Ці шановні фахівці у сфері політичної безпеки заарештовували Олександра Рябініна-Скляревського двічі. Перший раз, 1931 року, його затримали в зв’язку з розробкою так званої справи «Весна», за якою було засуджено тисячі офіцерів колишньої російської імператорської та Робітничо-Селянської Червоної армій.

Тоді, у лютому1931 року, у своїй автобіографії, долученій до слідчої справи, Рябінін-Скляревський вказував на факт співпраці з Г. Ляйббрандтом. Не вважаючи себе винним у якихось ганебних зв’язках, історик відверто розповів про свою участь у роботі німецького вченого та її результати. На той момент це не викликало особливого інтересу слідчих та прокурора, як, власне, і всі інші «докази» контрреволюційної діяльності одеського історика. Через 10 місяців Рябініна-Скляревського було звільнено з-під варти, спочатку під підписку про невиїзд, а потім і її анулювали. Вченого визнали невинним.

До речі, слід зазначити, що перебування під вартою надзвичайно негативно позначилося на здоров’ї та настрої історика. Якщо до арешту він активно публікував результати своїх досліджень, після виходу з в’язниці цей аспект його роботи зводиться практично до нуля. Наразі відома лише одна друкована робота Рябініна-Скляревського того періоду – стаття «Одеський обласний історичний архів» з оглядом архівних фондів, опублікована в 1936 році на сторінках журналу «Історик-марксист».

Одначе слідча епопея цим не закінчилася. Вдруге Олександра Олександровича заарештували у 1937 році, у розпал політичних репресій у СРСР. Саме в цей час в Одесі активно та плідно «розкручувалася» «Справа антирадянської німецької організації викладачів Одеського педагогічного інституту», під час якої постраждало багато одеських представників німецької інтелігенції.

Одним із фігурантів цієї справи був і Рябінін-Скляревський, хоча німцем і не був. І вже цього разу знайомство та спільна робота з Ляйббрандтом стали одним із основних пунктів звинувачення. Надіслані німецьким істориком листівка та журнали були визнані листуванням із закордоном, епізодичні зустрічі на конференціях та засіданнях наукових організацій з викладачами німецького відділення педагогічного інституту – роботою у німецькій контрреволюційній організації. Матеріали справи1931 року знову підняли, знайшли «підтвердження» націоналізму та контрреволюційності ідейних переконань історика. Зважаючи на попередній арешт, наведені вище «факти» співпраці з агентами імперіалістичних держав стали достатньою підставою для засудження. Олександр Олександрович Рябінін-Скляревський як німецький та польський шпигун був засуджений до 10 років виправних робіт та засланий до табору на Урал.

За уривчастими даними відомо, що помер одеський історик у 1942 році, «німецьким шпигуном» відбуваючи покарання.

Справедливість перемогла лише 1965 року, коли за заявою сина історика, Юрія Олександровича, справу Рябініна-Скляревського було переглянуто, і вирок 1937 року скасовано, а самого Олександра Олександровича виправдано.

Незважаючи на типовий для того часу характер цієї історії, вона видається досить показовим прикладом того, як людина, яка не чинила протизаконних дій, могла бути оголошена будь-ким: націоналістом, німецьким шпигуном, шкідником, ворогом народу – і відправлена в небуття. На жаль, все це відбувалося у нашій країні, і пережитки цього ще відчуваються. Сподіватимемося, що згадуючи про ці факти, ми зможемо запобігти повторенню подібних трагічних подій.

Автор: Володимир Бузейчук