Зародження українських військ зв’язку

Кілька думок про потребу модернізації певних моментів української військової історії.

Півтора десятиліття Україна існує, як незалежна держава (стаття написана 2007 року. — Ред.). З грудня 1991 року наша країна має свої Збройні Сили, складовою частиною яких є війська зв’язку. Проте всі офіційні видання Головного управління зв’язку Збройних Сил України та Генерального Штабу історичний шлях військ зв’язку подають чітко за схемою, створеною радянськими військовими істориками. А саме: згадуються способи зв’язку давніх слов’ян і Київської Русі, Московського царства та Російської імперії, а потім — історія військ зв’язку Червоної Армії та Збройних Сил СРСР [3, с. 2; 7, с. 15]. Досягнення військових формувань УНР, Української Держави П. Скоропадського, а тим більше УПА цілковито ігноруються.

Жодної згадки про підрозділи зв’язку українських формацій 1917–1922 років немає ні у виданні «Війська зв’язку Збройних Сил України» 2005 року [3], ні в книзі П. Усика та М. Межуєва «Війська зв’язку України: героїчні сторінки історії» [7]. Для прикладу, порівняймо хронологію розвитку військового зв’язку у книзі А. Белова [1] та згаданій брошурі 2005 року [3]. Отже, А. Белов пише, що перші частини зв’язку Червоної Армії формуються у 1918 році. 20 жовтня 1919 р. видано наказ Реввійськради Республіки N 1736/362, який поклав початок централізованому керівництву військовим зв’язком [1, с. 4].

Що ми бачимо у виданні Головного управління зв’язку і АСУВ про історію національних військ зв’язку? Будь ласка: за 1914–1917 рр. — вказана кількість сформованих в російській армії телеграфних рот; 1917 р. — видано «Настанову по службі радіотелеграфу в Червоній Армії»; 1918 р. — засновано Раду воєнного телеграфу Червоної Армії; 20 жовтня 1919 року — створення військ зв’язку Робітничо-Селянської Червоної Армії [7, с. 1–3].

Причому кількість зв’язкових підрозділів російської армії наведена хибно. Так, Л. Бескровний вказує, що телеграфних рот було: 31 в складі саперних батальйонів, 10 окремих телеграфних та 5 окремих іскрових рот і 10 військових телеграфів [2, с. 24], а не 35 окремих телеграфних рот, як написано у брошурі [3, с. 2]. Де тут історія власне українських підрозділів зв’язку — невідомо. Тобто той, хто зацікавиться історією військового зв’язку, чітко зрозуміє, що Україна нічого подібного до 1991 року не мала, а тим, що має зараз, завдячує лише Радянському Союзу. До того ж виникає враження, ніби саме Червона Армія першою у світі створила центральний орган керівництва зв’язком (пам’ятаємо, 20 жовтня 1919 року).

Звичайно, стосовно Росії така хронологія є цілком правильною, оскільки імперська армія не мала серед своїх керівних органів спеціального відділу управління зв’язком [2, с. 48]. Проте для України ситуація була зовсім іншою.

Маю на увазі ось що: на середину 1917 р. українська армія справді не мала органу керівництва військовим зв’язком [6, с. 7]. Однак з вересня 1917 р. в складі військ УНР вже була окрема телеграфна сотня у м. Києві [4, с. 374]. Кожен полк Запорізького Корпусу мав сотню зв’язку.

У листопаді 1917 р. Секретаріат військових справ сформував Генеральний Штаб. В його структурі був і відділ зв’язку (начальник відділу — полковник Козьма) [4, с. 390]. Враховуючи незначний кількісний склад Генерального Штабу та його структуру, можемо стверджувати, що відділ зв’язку того часу — цілком самостійний підрозділ, аналогічний сучасному Управлінню зв’язку.

У березні 1918 р. новий начальник ГШ полковник Сливінський провів структурну перебудову Штабу. Було створено 2 генерал-квартирмейстерства й окремі відділи, серед яких — відділ зв’язку [6, с. 7].

За часів Гетьманату відділ зв’язку Генштабу деякий час був підвідділом 1-го генерал-квартирмейстерства [6, с. 8]. Проте вже на кінець 1918 року цей орган знову став окремим відділом [4, с. 395]. У штаті кожного армійського корпусу сформовано по 4 радіотелеграфні сотні; Сіра дивізія у кожному своєму полку (яких було 4) мала 3 чети (взводи) зв’язку (по 1 на кожен курінь), підпорядковані начальникові зв’язку полку [4, с. 429].

Документи й експонати Центрального музею Збройних Сил України (м. Київ) свідчать, що на 1920 рік козаки й старшини підрозділів зв’язку українських військових частин мали свої емблеми (один з атрибутів роду військ), причому окремі для телеграфістів та радіотелеграфістів [5, с. 111]. Червона Армія не давала своїм зв’язківцям окремих відзнак до 1922 року.

Отже, у листопаді 1917 року Генеральний Штаб Армії УНР мав у своєму складі відділ зв’язку, який існував і в період Гетьманату П. Скоропадського, і в добу Директорії УНР. Відділ зв’язку разом з ГШ був інтернований у 1921 році на терени Польщі, де продовжив свою роботу в еміграції.

Тобто в українському Генеральному Штабі орган управління зв’язком створили на цілих 2 роки раніше, ніж аналогічне утворення у Червоній Армії. Чи не має це стати стимулом для відчизняних військових і науковців хоча б для пристойності внести певні корективи в хронологію розвитку військ зв’язку? Здається, саме час, адже війська зв’язку України мають свою насичену історію.

Література:

1. Белов А.И. Войска связи. — М.: ДОСААФ, 1983. — 63 с.

2. Бескровный Л.Г. Армия и флот России в начале XX в. : Очерки военно-экономического потенциала. — М.: Наука, 1986. — 240 с.

3. Війська зв’язку Збройних Сил України / Головне Управління зв’язку і АСУВ ГШ ЗС України. — К.: КП МОУ КВКФ, 2005. — 10 с.

4. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) / Крипякевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., та ін.; упоряд. Б.З. Якимович. — Вид. 4-те, змін. і доп. — Львів: Світ, 1992. — 712с.

5. Карпов В. Однострої української армії (1917–1920) // Військово-історичний альманах. — 2000. — Ч. 1. — С. 110–121.

6. Седак В. Виникнення військових і загальнодержавних спецслужб // Історія України. — 1999. — N 9 (березень). — С. 7–8.

7. Усик П.А., Межуєв М.М. Війська звязку України: героїчні сторінки історії. — Фастів: Поліфаст, 2002. — 288 с.

Автор: Володимир Бузейчук

Джерело: Чорноморські новини. — 2008.