Повітряно-десантні підрозділи армії США у Корейській війні (1950 – 1953 рр.)

Війна на Корейському півострові є однією з найтрагічніших сторінок як в історії корейського народу, так і для Сполучених Штатів Америки – однієї зі сторін цього конфлікту. У США, де військова історія є поважною галуззю науки (та ідеології), історіографія Корейської війни досить значна.

Радянська військово-історична наука певним чином обходила тематику, пов’язану з Кореєю, маючи інші пріоритети – історію Великої вітчизняної війни та критику буржуазної історіографії, тому література з даного кола проблем в СРСР та пострадянських державах поширена значно менше. Зацікавленість військовою історією дещо зросла лише останнім часом завдяки публікації (переважно у Росії) творів зарубіжних авторів, що раніше були недоступними.

На нашу думку, масив наукової літератури з історії Корейської війни умовно можна розділити на дві великі групи. Перша – це роботи істориків СРСР та КНДР, тобто, представників комуністичного табору. Сюди ж можна віднести праці деяких китайських істориків, досить нечисленні. Друга група представляє табір капіталістичний – дослідників зі США, Південної Кореї, інших країн західного світу, а також зразки новітньої пострадянської історіографії, що за своїми методологічними та концептуальними ознаками наближаються до літератури західної. Дослідження, віднесені до цих груп, значною мірою протилежні за своєю ідеологічною спрямованістю і висвітлюють (а ще більшою мірою – пояснюють) події війни в Кореї з різних позицій. Тому, як це часто буває у житті, лише порівняння та поєднання цих позицій, еклектизм у відборі джерел та методів дослідження спроможні дати наближену до реальної історичну картину.

Серед робіт радянських істориків значну цікавість представляє колективна монографія “Збройні сили США під час локальних війн у Південно-Східній Азії”. Книга має значний фактичний матеріал, який проте, потребує перевірки, оскільки не завжди відповідає навіть енциклопедичним даним. Автори монографії занадто переймались критикою своїх західних колег, що завдало шкоди конкретно-історичному дослідженню.

• Нарукавні емблеми 23-го окремого аеромобільного прикордонного загону СпП (1995-1998 рр.)
• Болівія: Військово-морські сили без моря
• Сербський добровольчий корпус і його конфлікти з хорватами
• Шабля, стріла, зірки та лев: нарукавна емблема 157-ї окремої піхотної бригади
• Повітряно-десантні підрозділи армії США у Корейській війні (1950 – 1953 рр.)

Досить корисна для вивчення даної теми праця “Раптовість в операціях збройних сил США” колективу авторів з Міністерства оборони СРСР. Військові фахівці розглянули випадки бойового застосування військ (у т. ч. повітряно-десантних) на різних театрах військових дій співвідносно з використанням фактору раптовості. Повітряно-десантні війська, як дуже швидкий та мобільний елемент збройних сил, якнайширше має використовувати принцип раптовості, що, на думку авторів монографії, певний час було догматом американських військових теоретиків. Одним з недоліків монографії у розділі про війну в Кореї є те, що дії Корейської Народної армії та загонів китайських “добровольців” висвітлено значно ширше, ніж винесені у заголовок “операції збройних сил США”. Автори не змогли уникнути непотрібних ідеологічних нашарувань, але роботу створили дуже якісну та цікаву.

В ході роботи використано й інші радянські видання, серед яких виділимо колективні праці: “Збройні сили основних капіталістичних держав”, “Історія військового мистецтва”, “Історія війн та військового мистецтва”.

Американська історіографія представлена значно менше; ті ж праці, які нам вдалося знайти, опубліковані переважно в мережі Інтернет. Зокрема, історичні Інтернет-сайти дають можливість ознайомитись з роботами М. Ріджвея (“Війна в Кореї”, 1968) 1, М. Кеґла та Ф. Менсона (“Морська війна в Кореї”, 1972), деякими менш помітними творами2.

Зовсім складна ситуація з літературою корейських авторів. Поки що навіть в Інтернеті не вдалося знайти перекладів праць істориків КНДР. Тому скласти уявлення про стан наукового вивчення Корейської війни самими корейцями досить складно. Маємо можливість скористатися лише посиланнями на їх роботи в іншій літературі, що, звичайно, не може нас задовольнити. Приблизно такий стан справ і з джерельною базою дослідження. Більшість документів до цього часу залишаються засекреченими, дуже мало з них опубліковано. Загалом, більшість істориків при дослідженні проблем історії війни в Кореї послуговуються офіційними виданнями Міністерства оборони США, повідомленнями преси та спогадами учасників подій. Таким чином, забезпечення дослідження джерелами досить слабке.

Причини війни у Кореї, як не дивно, майже аналогічно оцінюють і радянські, й американські історики, хоча є й певна різниця у формулюваннях. Американці наполягають, що США вступили у війну для того, щоб допомогти своїм союзникам – урядові Південної Кореї на чолі з Лі Син Маном – об’єднати обидві частини Кореї в єдину демократичну державу.

Радянські історики висловлюються більш радикально, вважаючи, що вагомих причин війна не мала, проте мала стратегічну мету. Відповідно до цієї мети саме Сполучені Штати ініціювали конфлікт між КНДР та Південною Кореєю, аби встановити в Кореї панування проамериканського уряду, зменшити вплив СРСР в регіоні, реанімувати економіку США великими військовими замовленнями.

Сполучені Штати тримали в азійсько-тихоокеанській зоні значні контингенти своїх військ після закінчення Другої світової війни. Так, у Японії станом на 1950 рік дислокувались: 1-ша кавалерійська (механізована) дивізія, 7-ма, 24-та, 25-та піхотні дивізії, 29-й піхотний полк, 5-та полкова бойова група (ця структура складалась з піхотного полку, підсиленого двома танковими та одним артилерійським батальйонами, що загалом становить механізовану бригаду скороченого складу). Контингент Військово-повітряних сил налічував 8 авіакрил стратегічної та тактичної авіації (1 172 літаки). На постійному чергуванні знаходились 26 бойових та 200 транспортних суден Військово-морського флоту. Значні залоги американських військ постійно перебували у Південній Кореї, беручи участь у бойовому навчанні корейських військових підрозділів.

Бойові дії вздовж 38-ї паралелі розпочались на світанку 25 червня 1950 року наступом південнокорейських підрозділів. 27 червня президент США Г. Трумен наказав увести до Кореї додаткові війська під приводом евакуації американських громадян із зони бойових дій. Американські дивізії з Японії були перекинуті морем до Кореї, де відразу вступили у бої. Незважаючи на широку підтримку з боку Сполучених Штатів, армія Південної Кореї виявилась небоєздатною (втім, як і перекинуті з Японії американські частини), і до кінця літа 1950 року значна частина території Корейського півострова контролювалась військами Народної Армії КНДР3.

У вересні 1950 року зі сполучених Штатів до Кореї був перекинутий 187-й повітряно-десантний полк, підпорядкований особисто командувачу військ США на Далекому Сході. Забезпечувала дії полку 61-ша окрема транспортно-десантна авіагрупа, яку з січня 1951 року було переформовано в 315-ту транспортно-десантну авіадивізію.

Найбільш масштабними парашутними десантами американців у Кореї стали дві операції. Одна з них – висадка парашутного десанту північніше Пхеньяну, у районі Сончхон – Сунчхон 20 – 21 жовтня 1950 року. 1-й американський та 2-й південнокорейський армійські корпуси розгорнули наступ на Пхеньян. Завданням десанту було відрізати шляхи відходу частинам Народної Армії, щоб допомогти їх оточенню. Підготовка операції зайняла 11 діб. Маршрут перекидання військ до району десантування вибирався так, щоб противник помітив підготовку до десантування лише в останній момент. Трасу транспортних літаків прокладено на захід від Киміхо (район базування) над Жовтим морем, потім на північ над акваторією за 39-ту паралель, після чого – на схід до району десантування.

Попередньо на район Сончхон – Сунчхон було здійснено потужний авіаційний удар. Висадку десанту провели в обох пунктах одночасно. 20 жовтня (перший рейс) висаджено 4 100 парашутистів, артилерійське озброєння та 61 автомобіль. Другий рейс, виконаний 21 жовтня, мав на меті висадку 1 800 парашутистів та допоміжних вантажів, що й було проведено. Десанти в обох пунктах стали неочікуваними для частин Корейської Народної Армії (КНА). Таким чином, 187-й повітряно-десантний полк спромігся виконати своє завдання і допомогти оточити сили КНА біля Пхеньяну.

Іншою значною операцією стало десантування 187-го полку в районі Мунсана 23 – 24 березня 1951 року. Завданням десанту було перекрити шляхи відходу КНА від Сеула на північ. Мунсанська операція стала дуже схожою на десант під Пхеньяном. Проте, на цей час КНА мала значно більше досвіду протиповітряної та протидесантної боротьби, тому авіадивізія втратила 9 транспортних літаків, причому 5 з них – ще до десантування. Сили 187-го полку були обмежені 2 000 парашутистів, а в результаті втрат взяли участь в операції ще менше. У підсумку, завдання десантного полку було виконано лише частково. Підрозділи КНА зуміли вийти з оточення і відступити на північ.

Активізація протидесантних операцій армії КНДР призвела до скорочення обсягів застосування великих повітряних десантів, і розширення малочисельних десантів (10 – 100 осіб) для проведення розвідок та диверсій. Разом з цим значно зросли обсяги проведення аеромобільних операцій із залученням як повітряно-десантних підрозділів, так і відділів морської піхоти.

Першим досвідом здійснення аеромобільних операцій стала висадка підсиленої роти морської піхоти у зону південно-західніше Косона 20 вересня 1951 року. За 4 години з 21 гелікоптера в район десантування було висаджено 228 солдатів з озброєнням та 8 тон супутніх вантажів. Використання гелікоптерів на наднизьких висотах (0,5 – 1,5 м) дозволило досягти значної раптовості в сухопутній операції, а десантований підрозділ відмінно виконав своє завдання – знищення опорної бази партизанів.

Широке використання гелікоптерної техніки дозволяло швидко та відносно непомітно маневрувати силами та засобами, без особливих перешкод виводити війська з-під імовірних ударів та зосереджувати там, де частини КНА не очікували удару.

Головною розрахунковою одиницею у плануванні аеромобільних операцій став аеромобільний батальйон. Підсилений розвідувальною та саперною ротами, артилерійським підрозділом, він становив так звану аеромобільну тактичну групу. Для широкомасштабних операцій створювались бригадні аеромобільні тактичні групи на основі 2-3 повітряно-десантних батальйонів, батальйону морської піхоти, підрозділів розвідки та артилерії. Транспортування десантних підрозділів здійснювалось на максимально можливій швидкості та мінімальній висоті, що дозволяло провести операцію скритно та раптово.

Статистика свідчить, що з осені 1951 по липень 1953 року екіпажі спеціально сформованої 161-ї вертолітної десантно-транспортної ескадрильї здійснили 18 607 бойових вильотів, перевезли 60 046 чоловік з озброєнням та більше 3 400 тон різних вантажів. Аеромобільні операції стали одним з широко застосовуваних тактичних прийомів американських військ в Кореї. Подальшого поширення аеромобільні десанти набули під час військових конфліктів у В’єтнамі та Камбоджі.

Парашутні (випробувані під час Другої світової війни) та аеромобільні (вперше застосовані американцями у Кореї) десанти у другій половині ХХ ст. стали одним з головних ударних засобів військової машини США. Розробка у 1950-х роках американськими військовими теорії та практики аеромобільних операцій здійснила мікрореволюцію у мистецтві війни, як у 1930-х роках – перші парашутні десанти Червоної Армії. Передумовами появи парашутно-десантної тактики стали успіхи у розвитку військово-транспортної авіації та парашутної техніки. Аеромобільна тактика зобов’язана своєю появою удосконаленню вертольотів та відповідних видів особистого та групового озброєння, що дозволяло нечисленним аеромобільним підрозділам досягати значної мобільності та вогневої потужності. Завдяки цим факторам, а також зростанню протидесантної майстерності Народної Армії КНДР та складним природнім умовам Корейського півострова, аеромобільні десанти набули значного поширення під час війни в Кореї, більш значного, ніж парашутні4.

Таким чином, підрозділи повітряно-десантних військ США відіграли вагому роль у перебігу бойових дій Корейської війни. Одним з підсумків цієї війни стала поява нової тактики та нового роду військ – аеромобільних. До кінця ХХ ст. Сполучені Штати утримували в Тихоокеанській зоні значні контингенти військ, куди входять і повітряно-десантні з’єднання: парашутно-десантні полки 82-ї повітряно-десантної дивізії та аеромобільні групи 101-ї десантно-штурмової дивізії (вахтовим методом) на Гаваях та в Японії5.

ХХІ століття принесло лише поширення американської військової присутності у різних регіонах планети, і незважаючи на підвищення ролі високоточної зброї та новітніх бойових технологій, повітряно-десантні війська залишаються однією з провідних військових одиниць армії Сполучених Штатів Америки.

ПРИМІТКИ:

1. Matthew B. Ridgway, The Korean War. Doubleday, 1967.

2. Дорр Р., Ганьярд К. Армия США. Корпус морской пехоты США. – М., 2004.

3. История военного искусства: Учебник для военных академий Советских Вооруженных Сил / Б.В. Панов, В.Н. Киселев, И.И. Картавцев и др. – М., 1984. – С. 522.

4. Михайлов А.Д. Воздушные десанты (По материалам иностранной печати). – М., 1962. – С. 112.

5. A Brief History of the 82nd Airborne Division // www.bragg.army.mil; Dann C. 101st Airborne History // www.secondworldwarhistory.com.